Особливості розгляду справ про визнання заповіту недійсним

Особливості розгляду спадкових справ зумовлені особливостями правового статусу суб’єктів спадкових правовідносин. Питання майнового правонаступництва можуть бути вирішені шляхом складання й посвідчення нотаріусом або іншою уповноваженою законом особою заповіту.

Саме це останнім часом викликає спричиняє виникнення цивільних справ у судах. Більшість громадян України отримали незвичне для них право власності, яке поширюється в основному на такі об’єкти як квартири, вклади в банках, дачі, акції тощо. Але питання про визначення належного спадкоємця пов’язане з проблемою, коли “належний спадкоємець” вважає себе безпідставно позбавленим права спадкування. Тому не зважаючи на обов’язкову нотаріальну процедуру посвідчення заповітів, в юридичній практиці виникає доволі багато справ, предметом яких є оспорення дійсності заповіту в судовому порядку. При цьому, не всі знають, що норми ст. 544 ЦК передбачають можливість змінити заповіт в нотаріальному порядку частково або повністю, але в законодавстві немає згадки про те, які наслідки стосовно зміненого заповіту або його частини настають в цьому разі. Так, в ст. 545 ЦК говориться про наслідки недійсності заповіту, однак не визначено, хто може визнавати заповіт недійсним.

Тут можна навести два підходи:

– загальниий, який передбачає можливість визнання будь-яких угод недійсними лише судом;
– спеціальний, який має застосуватися відносно безспірних справ, коли проти одного безспірного доказу може надаватись інший безспірний доказ (наприклад, у випадку встановлення нотаріусом, що заповіт змінила або скасувала сама особа, попередній заповіт втрачатиме дійсність частково або повністю. В цій правовій ситуації, на думку автора, участь суду є зайвою).
ПОСВІДЧЕННЯ ЗАПОВІТІВ

Якщо говорити про визнання заповітів недійсними, то, в першу чергу, необхідно враховувати визначені законодавством правила їх посвідчення. При цьому до посвідчення заповітів можуть застосовуватись як загальні, так і спеціальні правила посвідчення угод. Якщо загальні правила, які пред’являються до посвідчення угод (глава 3 ЦК), в основному доволі чітко визначені і проаналізовані багатьма вченими, то спеціальні правила потребують, на нашу думку, суттєвого аналізу.

Так, відповідно до ст. 541 ЦК, до спеціальних вимог, що ставляться до порядку оформлення заповіту, відносяться такі умови: обов’язкова письмова форма із зазначенням місця і часу його укладення, підписання заповіту особисто заповідачем і нотаріальне посвідчення. При цьому, слід розуміти, що відсутність однієї з перерахованих умов може стати причиною визнання заповіту недійсним. Однак проти кого буде спрямована дія закону? Стаття закону перераховує комплекс умов, які співіснують, але можуть поглинатись одним суттєвим аспектом. Так, недійсність заповіту може виникнути лише в тому разі, коли особа не звернулась до нотаріуса й на складеному заповіті відсутні будь-які ознаки нотаріального його посвідчення. Йдеться про випадок, коли після смерті особи заповіт буде знайдено в тому приміщенні, де знаходився спадкодавець.

Коли ж заповіт нотаріально посвідчений і в ньому не зазначені місце й час його укладення, то це необхідно відносити до помилки нотаріуса, але помилки, яка може бути виправлена, оскільки нотаріуси зобов’язані реєструвати вчинювані нотаріальні дії у відповідних реєстрах нотаріальних дій, а відомості про посвідчення заповіту мають вноситись також до комп’ютерної бази даних – Єдиного реєстру заповітів та спадкових справ.

Якщо в заповіті відсутня дата його посвідчення, то ця обставина має правове значення, коли в державному нотаріальному архіві існують інші заповіти, складені від імені спадкодавця або стосовно особи є відомості про її недієздатність під час посвідчення заповіту, а при відсутності такої інформації немає підстав для визнання такого заповіту недійсним з причин відсутності дати.

Якщо ж на заповіті відсутній особистий підпис заповідача, то такий заповіт, на наш погляд, має визнаватись недійсним. Це свідчить про помилку як нотаріуса, так і особи, оскільки відомості про необхідність підписання документів є загальновідомими й не пов’язуються із спеціальною юридичною компетентністю.

Вимагаючи від заповідача додержання обов’язкової процедури нотаріального посвідчення заповіту, законодавець одночасно вживає заходів до охорони його прав, оскільки при цьому покладає на нотаріуса обов’язок чітко дотримуватись вимог закону. Така правоохоронна функція нотаріального процесу передбачена саме для юридично необізнаних осіб.

Таким чином, можна зробити висновок, що в силу ролі нотаріуса в правовій системі України та його компетенції, саме на нього покладається обов’язок додержуватись вимог закону і контролювати дії особи від можливих процесуально-правових помилок. Це положення випливає з процесуального порядку здійснення нотаріального процесу, тобто в силу ст. 5, 6 Закону України “Про нотаріат” нотаріус зобов’язаний виконувати обов’язки згідно із законом. Отже, можна зробити висновок про те, що в ст. 541 Цивільного кодексу достатньо залишити лише одну умову, що заповіт підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. При цьому, всі інші вимоги, які стосуються змісту та вимог щодо оформлення заповіту можуть бути перенесені до Закону України “Про нотаріат”. Це зауваження має підкреслити відмінність норм матеріального та процесуального характеру. Оскільки нотаріальний процес має певну форму, то й норми, що регламентують вимоги до форми, мають відноситись до процесуальних.

Говорячи про заповіти, що прирівнюються за правовим значенням до нотаріально посвідчених, слід зауважити, що ці випадки слід розцінювати як виняток із правила, а не саме правило.

Однак юридичні знання стосовно більшості перелічених у ст. 542 ЦК осіб, що мають право за певних обставин посвідчити заповіт, важко назвати ґрунтовними. При цьому, процесуальний порядок набрання законної сили заповітом, посвідченим такими особами, також відрізняється від нотаріального посвідчення. Частина 6 статті 40 Закону України “Про нотаріат” передбачає, що завідуючий державним нотаріальним архівом зобов’язаний перевірити законність заповіту, який надійшов на зберігання, й в разі встановлення невідповідності його закону повідомити про це заповідача й посадову особу, яка посвідчила заповіт. Тобто фактично пропонується переглянути зміст заповіту й згідно зі ст. 544 ЦК виправити його недоліки.

Така процедура перегляду змісту заповіту дозволяє встановити наявність розбіжностей у змісті заповіту з вимогами закону, але, на наш погляд, такий процесуальний порядок не має під собою правового змісту, не відповідає загальноприйнятій компетенції нотаріальних органів тощо. В цьому випадку повинна мати місце лише констатація факту розбіжності заповіту із законом, оскільки, за загальним правилом, повноваженнями щодо визнання угод недійсними, в тому числі й заповіту як односторонньої угоди, наділений виключно суд. Тому пропонуємо розглядати дії завідуючого державним нотаріальним архівом лише як попередню перевірку юридичної компетентності заповідача та дій особи, яка посвідчувала заповіт.

ПРАВО НА ОБОВ’ЯЗКОВУ ЧАСТКУ

Необхідним моментом при визнанні заповіту частково недійсним є положення щодо можливого не зазначення в його змісті осіб, які мають право на обов’язкову частку. Стаття 535 ЦК передбачає можливість спадкування осіб, які непрацездатні на момент смерті заповідача й не зазначені в заповіті, незалежно від змісту заповіту. В цій ситуації особам, які мають право на обов’язкову частку, навіть не потрібно ставити питання про недійсність заповіту в частині їх позбавлення права на спадкування. Їх право на спадкування визначає закон, який за правовим статусом є вищим по відношенню до волевиявлення заповідача.

В моїй практиці був цікавий випадок, коли мати, образившись на сина К., написала заповіт на сусідку С., а потім перед самою смертю вирішила його змінити. На автомобілі сусіда вона вирушила в місто до нотаріуса, але ні приватний, ані державний нотаріуси в цей день не працювали. Тоді вона звернулась до посадової особи виконавчого комітету сільської Ради, але той відмовив в посвідченні нового заповіту через відсутність паспортів тих осіб, яких громадянка бажала зазначити в заповіті. Зрозуміло, що така вимога є незаконною. Однак громадянка стала телефонувати синові з проханням привезти паспорти, але цього не було зроблено через її раптову смерть.

В цій ситуації є підстави ставити перед судом питання про визнання дійсного заповіту недійовим через те, що останнє волевиявлення заповідача не співпадає з його останньою волею. Автор запропонував громадянину К. звернутись до суду з позовом про визнання заповіту недійсним, оскільки поняття “недійовий” документ ані в теорії, ані в законодавстві не регламентується, а підставою для визнання заповіту недійсним можна вважати порушення прав заповідача посадовою особою виконавчого комітету сільської Ради. Так, при посвідченні заповіту не витребовуються ні правовстановлюючі документи (в тому числі не можна вимагати документів про відсутність заборгованості за житло тощо), ані документи спадкоємців, а лише встановлюється особа заповідача й перевіряється її дієздатність на час посвідчення заповіту. Відповідачем за цим позовом має бути сільська Рада, а третіми особами без самостійних вимог на боці відповідача – громадянка С. та особа, яка вчинила правопорушення й не посвідчила заповіт. В цій ситуації за допомогою показань свідків має бути встановлений факт порушення прав заповідача на волевиявлення, а не недійсність заповіту, оскільки за показаннями свідків неможливо порушувати питання про недійсність заповіту.

Отже, особливість таких справ полягає в тому, що на час встановлення дійсності або недійсності заповіту головного суб’єкту частіше за все не буває в живих і пересвідчитись в його останній волі неможливо. Тому краще за все заздалегідь висловити свою волю в заповіті й належним чином його оформити та не піддаватись поривчастим настроям при вчиненні таких юридично вагомих дій, оскільки заповіт має враховувати питання правонаступництва накопиченого за все життя майна.