Судова експертиза в господарському процесі

Судова експертиза в господарському процесі


Волков Артем


Одним із найважливіших інститутів господарського процесу є інститут судової експертизи. Його формування проходило поступово, шляхом прийняття відповідних законодавчих актів та їх застосування на практиці. В результаті сформувалася відповідна правова база, що регулює питання організації та проведення судових експертиз у господарському процесі. Згадана правова база представлена Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України), Законом України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 р. №4038-ХІІ  (далі – Закон про судову експертизу), а також низкою підзаконних нормативних актів.

Попри наявність підзаконних нормативно-правових актів, на практиці не завжди можна дійти єдиного висновку щодо порядку організації та проведення конкретної експертизи. У цій статті ми розглянемо цікавий, на наш погляд, приклад з судової практики, пов’язаний з організацією та проведенням судової експертизи.

 

Фабула справи

У квітні 2005 р. ТОВ “Д” (далі – продавець) та ВАТ “С” (далі – покупець) уклали договір купівлі-продажу гідравлічного крану з телескопічною стрілою та подовжувачем стріли на спеціальному шасі (далі – кран). Згідно з договором продавець взяв на себе зобов’язання доставити кран покупцеві своїми силами за власний рахунок. Продавець доставив кран, а покупець – оплатив вартість товару в повному обсязі. 

У жовтні 2005 р. фахівці покупця провели технічний огляд крану з метою підготовки його до введення в експлуатацію. В ході технічного огляду виявилося, що прилад захисту крану не здійснює контроль вантажних характеристик у двох режимах роботи, а також інші недоліки, що не дозволяють покупцеві приступити до експлуатації крану. За висновками перевірки представники покупця склали акт перевірки технічного стану крану після проведення робіт з підготовки до введення в експлуатацію.

У грудні 2005 р. покупець звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом, в якому просив зобов’язати продавця провести за власний рахунок ремонт крану та забезпечити його нормальну роботу, стягнути з продавця на користь покупця штраф у розмірі 20% від вартості крану, зобов’язати продавця здійснити заміну неякісного товару, стягнути з продавця судові витрати.

Відповідач (продавець) позовні вимоги не визнав, заявив, що позивач (покупець) допустив грубі порушення правил експлуатації при роботі з краном. Крім того, у запереченні на позов відповідач вказав на недостовірність відомостей, викладених в акті перевірки технічного стану. Відповідач посилався на ч. 6 ст. 269 Господарського кодексу України, згідно з якою постачальник зобов’язаний за власний рахунок усунути дефекти виробу, виявлені впродовж гарантійного строку, чи замінити товар, якщо не доведе, що дефекти виникли внаслідок порушення покупцем (споживачем) правил експлуатації.

 

Клопотання щодо призначення експертизи

У квітні 2006 р. відповідач (продавець) звернувся до суду з клопотанням про призначення судової експертизи у справі. Клопотання мотивовано тим, що наданий позивачем як доказ у справі висновок про проведення зчитування інформації з апаратури реєстрації параметрів приладу захисту крана ПЗК-10, а також інші документи містять технічну інформацію, для оцінки якої необхідні спеціальні знання в галузі техніки. У клопотанні відповідач просив суд призначити судову експертизу у справі, проведення судової експертизи доручити органу сертифікації – підприємству “Крантест”, на період її проведення призупинити провадження у справі.

 

Хто може проводити судову експертизу?

Як вже наголошувалося, головним питанням, щодо якого у сторін виникли суперечки, було питання про те, кому слід доручити проведення судової експертизи, тобто визначення кандидатури судового експерта. Відповідач – ініціатор призначення судової експертизи – запропонував кандидатуру підприємства “Крантест” (м. Одеса). На підтримку власної позиції відповідач заявив, що це підприємство володіє матеріально-технічною базою та має в своєму штаті фахівців відповідної кваліфікації. Позивач, у свою чергу, заявив, що підприємство “Крантест”, а також його працівники, не атестовані на право проведення судової експертизи, відсутні у Реєстрі атестованих судових експертів, а тому не можуть проводити експертизу у справі.

На обґрунтування власної правової позиції позивач посилався на ст. 10 Закону про судову експертизу, згідно з якою судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, котрі мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з відповідної спеціальності. До проведення судових експертиз, крім тих, що проводяться винятково державними спеціалізованими установами, можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку, передбаченому Законом.

Відповідач, навпаки, зазначав, що відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону про судову експертизу винятково державні спеціалізовані установи здійснюють судово-експертну діяльність, пов'язану з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз. Для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються винятково державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися, крім судових експертів, також інші фахівці з відповідних галузей знань.

 

Позиція Міністерства юстиції України

Нагадаємо, що відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України № 1396/97 від 30 грудня 1997 р., саме Міністерство юстиції України організує експертне забезпечення правосуддя, веде Реєстр атестованих судових експертів та здійснює контроль за їх діяльністю. З цією метою в структурі Мін’юсту створено Управління експертного забезпечення правосуддя. Доцільно зазначити, що Реєстр атестованих судових експертів, ведення якого згідно з ч. 1 ст. 9 здійснює Мін’юст, фактично є закритим, тобто широкого доступу до нього (скажімо, через офіційний сайт Мін’юсту чи інший інформаційний ресурс) немає. Положення про Державний реєстр судових експертів не містить вказівки щодо порядку отримання виписки (відомостей) із Реєстру. Відсутність відкритого доступу до Реєстру негативно впливає на швидкість розгляду справ у судах, оскільки потребує направлення відповідного запиту до Мін’юсту.

Для з’ясування питання про право підприємства “Крантест” здійснювати судову експертизу вантажопідйомного обладнання та приладу захисту крану Господарський суд звернувся із запитом до Міністерства юстиції України. Відповідь Мін<//span>’юсту не змусила себе довго чекати, та вже в середині липня до Господарського суду прийшов лист № 36-22-1358 від 6 липня 2006 р., в якому Міністерство висловило власну позицію з цього питання. Мін’юст зазначив, що експерти науково-дослідних інститутів судових експертиз, що належать до сфери управління Мін’юсту, а також експерти, котрі не є співробітниками державних спеціалізованих установ, здійснюють судово-експертну діяльність за спеціальностями, вказаними в Переліку основних видів судових експертиз та експертних спеціальностей. У відповіді Мін’юст доходить висновку, що залучення фахівців державного органу з сертифікації кранової продукції “Крантест” для проведення вказаної судової експертизи відповідає вимогам Закону про судову експертизу.

 

Призначення судової експертизи

Слід наголосити, що окремі питання призначення і проведення судової експертизи в господарському процесі викладені в роз’ясненні Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики призначення судової експертизи” від 11 листопада 1998 р. №02-5/424 (далі – роз’яснення). Згідно з роз’ясненнями ухвала суду про призначення судової експертизи має містити: перелік питань, що потребують  висновку судового експерта; найменування підприємства, суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи чи фізичної особи, якій доручається проведення судової експертизи; вказівку, що особа (особи), які будуть проводити судову експертизу, несуть відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку чи за відмову надати висновок без поважних причин.

У нашому випадку господарський суд оголосив ухвалу про призначення судової експертизи, поставив на розгляд експерта 13 (!) питань, вказав найменування організації, якій доручається виконати судову експертизу, зобов’язав керівника підприємства доручити виконання ухвали (про призначення експертизи. – Авт.) необхідному колу експертів відповідної галузі знань, попередив судового експерта про кримінальну відповідальність, зобов’язав сторони надати підприємству «Крантест» за їх вимогою документи, потрібні для проведення судової експертизи у строки, визначені експертами. Іншою ухвалою суд зупинив провадження у справі до завершення судової експертизи.

 

Оскарження ухвали про призначення судової експертизи

За загальним правилом ухвали господарського суду (зокрема, ухвала про призначення судової експертизи) можуть бути оскаржені у випадках, прямо передбачених ГПК України або Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (ч. 1 ст. 106 ГПК України).

Норми ГПК України, які регламентують порядок організації призначення та проведення судової експертизи, не містять вказівки на можливість оскарження ухвали про призначення судової експертизи. У роз’ясненні Вищого арбітражного суду України від 11 листопада 1998 р. питання про можливість оскарження ухвали не коментується. Однак судова практика йде шляхом відмови в прийнятті апеляційних скарг на ухвалу суду про призначення експертизи (див., наприклад, постанову ВГСУ у справі № 34/388 від 28 березня 2006 р.; постанову ВГСУ у справі № 8/845 від 15 листопада 2005 р.).

Наприкінці слід зазначити, що вирішення питання про прийняття чи відмову в прийнятті апеляційної скарги на рішення (ухвалу) господарського суду належить до компетенції вищих судових інстанцій (апеляційного суду чи Вищого господарського суду України). У зв’язку з цим не можемо погодитися із практикою, коли суд першої інстанції не направляє скаргу до апеляційного господарського суду і продовжує судовий розгляд, начебто скарга взагалі не надходила.