Ліквідація підприємств, виконаня ліквідаційних процедур
Підприємства створюються, функціонують і... ліквідуються. Це – нормальний і закономірний процес ринкової економіки з її недостатньо чіткою прогнозованістю і певною імпульсивністю. Замість ліквідованих підприємств з’являються нові, які здатні більш ефективно займатися бізнесом і отримувати сталі прибутки. Старі ж відходять у небуття, якщо не встигнуть передати комусь повністю або ж частково свої права й обов’язки в порядку правонаступництва. Розглянемо правові проблеми, що виникають чи можуть виникнути за такого своєрідного “відкриття спадщини”, як ліквідація підприємства.
Процес ліквідації підприємства, відповідно до українського законодавства, являє собою ряд послідовних дій – прийняття рішення про ліквідацію, призначення ліквідаційної комісії, встановлення порядку і строків проведення ліквідації, а також строку для заявлення претензій кредиторів, який не може бути меншим ніж два місяці з моменту оголошення про ліквідацію, проведення власне ліквідаційної процедури, розподіл залишків майна серед засновників підприємства, закриття рахунків e банку та зняття з обліку в державних органах, скасування державної реєстрації підприємства органом державної реєстрації, виключення підприємства з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Під час ліквідації підприємства створюється колегіальний або одноособовий орган (відповідно, ліквідаційна комісія чи ліквідатор), який і проводить ліквідацію суб’єкта господарювання. Зазначимо, що українське законодавство не закріплює за ліквідаційною комісією статусу юридичної особи. Отже, формально оскаржити рішення ліквідаційної комісії неможливо. Цю правову прогалину заповнило роз’яснення Вищого арбітражного суду України (далі – ВАСУ) “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств” від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 (далі – роз’яснення). Згідно з положеннями цього документа, якщо кредитор вважає, що ліквідаційна комісія необґрунтовано відхилила його вимогу до підприємства, що ліквідується, то він має право до моменту виключення останнього з державного реєстру України звернутися до нього з позовом. Інші нормативно-правові акти не достатньо чітко й повно регламентують порядок здійснення ліквідації підприємства. Саме тому радимо регламентувати таку процедуру в установчих документах підприємства. До того ж, Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. № 1576-XII (далі – закон про ГТ) містить чітку вимогу до змісту установчих документів господарського товариства, які обов’язково мають визначати порядок ліквідації та реорганізації товариства. Зазначимо, що статути підприємств, діяльність яких, щонайменше, має сумнівний характер, в більшості випадків лише в загальних рисах характеризує порядок здійснення процедури ліквідації і відсилає до “чинного законодавства”. Тому хотілося б порадити підприємцям: перевіряйте положення установчих документів ваших контрагентів щодо ліквідації. Ступінь чіткості й послідовності викладу відповідних положень може свідчити про порядність вашого контрагента, або навпаки, – про її відсутність. В останньому випадку ви маєте достатні підстави для розірвання ділових стосунків. ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ ПРО ЛІКВІДАЦІЮ Досить поширеною є ситуація, коли господарський суд приймає рішення про ліквідацію підприємства. Зокрема, цікавим є момент, пов’язаний з примусовою ліквідацією підприємств у зв’язку з прийняттям відповідного рішення судом, господарським судом, а саме: яким же чином виконати рішення про ліквідацію підприємства? Адже власник підприємства зазвичай ухиляється від проведення дій, спрямованих на виконання ліквідаційних процедур. Якщо рішення про ліквідацію підприємства приймається в порядку провадження у справах про банкрутство, то ускладнень майже не виникає, оскільки ліквідація підприємства відбувається в порядку, визначеному законодавством про банкрутство та за участі суду. Однак поза межами конкурсного процесу ситуація залишається невизначеною. Чинне законодавство не надає органам державної виконавчої служби повноважень діяти в якості та від імені ліквідаційної комісії. Так само законодавство про підприємства не передбачає можливості проведення ліквідації підприємства будь-яким іншим органом, крім ліквідаційної комісії. Останню ж створює сам власник підприємства. На цю проблему свого часу неодноразово звертали увагу ВАСУ й Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва, однак законодавчого вирішення цього питання на сьогоднішній день так і не існує. Зважаючи на необхідність виконання судових рішень, у такій ситуації можна порадити хіба що один варіант – намагатися порушити кримінальну справу проти власника підприємства чи його посадових осіб, на яких установчими документами покладено обов’язок здійснювати ліквідацію підприємства, та відсторонити їх від участі в управлінні підприємством у межах кримінально-процесуального законодавства. На жаль, чинне законодавство про виконавче провадження інших варіантів не передбачає, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 76 Закону України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV за неможливістю виконати рішення без участі боржника, виконавчий документ постановою державного виконавця, затвердженою начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, повертається до суду чи іншого органу, що його видав. Таким чином, отримання судового рішення про ліквідацію підприємства зовсім не означає реальної ліквідації такого підприємства. З цього приводу ще в 1996 р. ВАСУ роз’яснив, що під час прийняття рішень про ліквідацію підприємства, про визнання недійсними рішення про створення підприємства, а також про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, арбітражному суду в резолютивній частині рішення слід зобов’язувати власника (власників) або орган, уповноважений створювати підприємство, здійснити ліквідацію підприємства в установленому законом порядку. Копії відповідного рішення необхідно направляти власникові (власникам) підприємства чи уповноваженому ним (ними) органу (в разі ліквідації господарського товариства – його засновникам), а також органові, що здійснив державну реєстрацію, якщо вони є стороною в арбітражному процесі. НЕДОСТАТНІСТЬ МАЙНА Досить часто трапляються випадки, коли під час ліквідації підприємства наявного майна підприємства виявляється недостатньо для повного погашення заборгованості перед численними кредиторами. В цьому випадку слід керуватися ч. 3 ст. 36 Закону України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р. № 887-XII, відповідно до якої претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними формально... Частина 5 ст. 7 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14 травня 1992 р. № 2343-XII в цій ситуації зобов’язує боржника в місячний строк звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про власне банкрутство, якщо під час ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі. У цьому випадку слід застосовувати інший механізм ліквідації боржника – в порядку банкрутства. Порушення цієї вимоги призводить до порушення прав кредиторів, а також може потягти за собою відмову органу державної реєстрації у скасуванні державної реєстрації підприємства, що ліквідується. УПРАВЛІННЯ ГОСПОДАРСЬКИМ ТОВАРИСТВОМ ПІД ЧАС ЛІКВІДАЦІЇ Неоднозначною є також правова ситуація щодо співвідношення повноважень органів управління господарського товариства у процесі ліквідації останнього. Відповідно до ст. 20 Закону про ГТ, з дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять всі повноваження з управління справами товариства. Якщо ж звернутися до ст. 58 цього закону, то відповідно до її норм, вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Згідно ж зі ст. 62 Закону про ГТ, виконавчим органом товариства є дирекція (директор), яка (який) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції зборів учасників. Які ж органи є повноважними в процесі ліквідації товариства? Як вирішити дану проблему? Корінь проблеми, полягає в тлумаченні поняття “управління справами товариства”, оскільки саме цією діяльністю займається ліквідаційна комісія з моменту її призначення. Логічно, що за Законом про ГТ решта органів господарського товариства втрачають повноваження з “управління справами товариства” на час діяльності ліквідаційної комісії. Разом з тим, процес проведення ліквідаційної процедури не означає ліквідацію інших органів управління товариством. Таким чином, компетенція інших органів управління товариством передбачає вирішення будь-яких питань діяльності товариства, крім тих, що охоплюються поняттям “управління справами товариства”. Жоден нормативно-правовий акт не дає визначення поняття “управління справами товариства”, тому доцільно його наводити в установчих документах товариства. Зазначимо, що управління – це діяльність з прийняття обов’язкових до виконання рішень, тому в даному випадку такі рішення підлягають виконанню господарським товариством. Об’єктом управління, на який спрямовується управлінський вплив, а точніше сферою управління є “справи товариства”. Це поняття можна тлумачити в двох значеннях: по-перше, як всю сукупність відносин, в яких товариство виступає одним із учасників; по-друге, як сукупність лише внутрішніх відносин, що існують у самому товаристві. Отже, поняття “справи товариства” можна розуміти як його зовнішні ділові стосунки, а також як його внутрішню організаційно-розпорядчу діяльність. Однак, зважаючи на те, що ліквідаційна комісія часто приймає рішення, що стосуються не лише самого товариства, але і його контрагентів (насамперед кредиторів – стосовно їх майнових претензій), то поняття “справи товариства” має поєднувати в собі два згадані аспекти його розуміння. Таким чином, можна навести остаточне визначення цього поняття: управління справами товариства – це діяльність ліквідаційної комісії з прийняття обов’язкових організаційно-розпорядчих рішень для товариства з метою проведення ліквідаційної процедури, а також проведення розрахунків з кредиторами та дебіторами товариства у процесі його ліквідації. Повноваження ліквідаційної комісії з управління справами підприємства здійснюються нею в межах прав, наданих їй законом та установчими документами товариства. Важливо, щоб ці права не підміняли собою прав інших органів управління товариства. Ліквідація господарського товариства, річний господарський оборот якого перевищує 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, має проводитися за участю аудитора (аудиторської фірми), адже вони мають підтверджувати достовірність і повноту ліквідаційного балансу. Якщо ліквідаційній баланс складений належним чином, то аудитор (аудиторська фірма) має його схвалити. Однак як бути в протилежному випадку? Невже слід знову призначати ліквідаційну комісію, проводити необхідні розрахунки з кредиторами й дебіторами? Законодавство України на це питання відповіді не дає. Звичайно, найбільш доцільним було б передбачати такий варіант розвитку ліквідаційних подій в установчих документах підприємства. Інакше події можуть розвиватися двома шляхами. По-перше, можна “домовитися” з аудитором, що є не прийнятним з правової точки зору. По-друге, призначити нову ліквідаційну комісію, адже саме вона має нести відповідальність за послідовність і правильність здійснення ліквідаційної процедури. За такої ситуації необхідно перерахувати кредиторську й дебіторську заборгованість, переоцінити майно товариства та здійснити відповідні виплати. До законодавства також слід включити положення про необхідність опублікування в пресі відомостей про перевірку повноти й достовірності ліквідаційного балансу підприємства аудитором (аудиторською фірмою) та передачі ліквідаційних документів до органу державної реєстрації з метою скасування державної реєстрації такого підприємства. Це положення передусім сприяло б захисту прав кредиторів підприємства. Хотілося б звернути увагу ще на один правовий казус. Так, від моменту виключення з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності підприємство втрачає статус юридичної особи. Однак ліквідованим, тобто таким, що припинило своє юридичне існування, підприємство вважається з моменту виключення його з Державного реєстру України. У зв’язку з цим виникає закономірне питання про правовий статус суб’єкта підприємницької діяльності, який нібито вже позбавлений правосуб’єктності, однак ще не припинив свого існування. Строк існування такого “паперового” суб’єкта становить близько десяти днів. Вважаємо, що протягом цього періоду кредитори ще зберігають своє право подати позов до такого підприємства, а суд, відповідно, не має підстав для відмови у його прийнятті, оскільки підприємство юридично ще існує. Водночас у період “клінічної смерті” підприємства залишається можливість подання позову до суду щодо визнання незаконним рішення про скасування державної реєстрації такого підприємства. У зв’язку з цим постає досить цікаве питання: чи можлива правова “реанімація” ліквідованих підприємств? Чи можлива така правова ситуація в принципі? Що може бути підставою для визнання ліквідації підприємства недійсною? Вирішення цих питань сприяло б захисту прав кредиторів від недобросовісних “ліквідаторів”, обтяжених боргами підприємств. ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ Наводимо повний перелік необхідних для ліквідації підприємства документів. Так, до податкових органів необхідно подати:
До органу державної реєстрації слід подати такий пакет документів:
Проведений аналіз дозволив виявити ряд прогалин у законодавстві України, що регулює ліквідацію підприємств. Тому хотілося б ще раз наголосити на важливості детальної регламентації ліквідаційної процедури, а також повноважень відповідних органів, в установчих документах підприємств.
Якщо Ви не бажаєте гаяти час на помилки та пошуки законів, скористайтесь послугами професійних юристів (8044-227-39-29)
За матеріалами: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=821